Станіслава Романова

Все моє дитинство батьки виховували мене «хорошою дівчинкою». А «хорошій дівчинці» відчувати, а тим паче висловлювати негативні емоції було заборонено.

Але щоразу, коли я виходила за межі того, що вважалося «нормальним» — або, точніше, зручним — я чула одну й ту саму фразу:

Як не дивно, ці слова завжди викликали у мене почуття провини, ніби я справді зробила щось не так.

І так маленька Стася виросла, не знаючи, що вона насправді відчуває. Вона пригнічувала це.

Мені також не дозволяли реагувати на агресію інших людей. Тож всередині мене накопичувалося жахливе почуття несправедливості та сорому — сорому за те, що я не захищала себе. Цілий клубок емоцій гудів у мене в грудях, як чайник, що закипає. І щоразу, коли цим емоціям все ж таки вдавалося прорватися, мене одразу ж охоплювало абсолютне, нищівне почуття провини.

Життя тривало, кидаючи мені одне випробування за іншим. Але ковтати той клубок емоцій ставало все важче — доки він не виріс до розміру валуна.

Мої особисті кордони були схожі на хитку садову хвіртку, крізь яку люди постійно намагалися прорватися.

Моя реакція? Або я вибухала — а потім відчувала провину. Або я застигала — а потім відчувала абсолютно ту саму провину.

Не дивно, що до вісімнадцяти років я прив’язалася до трави. Мері Іванна, як я її називала, давала мені те, чого ніхто інший не міг: блаженне відчуття пофігізму та свободу від рою нав’язливих думок у моїй голові.

Це відклало моє усвідомлення проблеми.

Доки я не обрала тверезість.

І ось, вже третій рік, мене розриває усвідомлення того, що весь цей час я пригнічувала дикого хижака всередині себе.

Стільки агресії та стільки інших пригнічених емоцій вирує всередині мене, що іноді мені здається, що якщо хоч одна людина плюне мені в душу, я впаду на чотири лапи, нападу на неї і розірву на шматки.

Я дика істота, яку виховували як слухняну худобу.

Мене вчили терпіти людей, які приходили до мене з батогом — і казали, що це нормально.

Саме вони зображені на цій картині як йобані реставратори, що стирають все, що я здатна відчувати.

Я пишу це, і всередині мене горить вогонь.

І це не страх.

Це моя справжня природа, що гарчить десь біля мого серця.

Вона хоче бути вільною.

Вона хоче стати на чотири лапи і нарешті напасти.

Вона прагне свіжого м’яса та теплої крові.

Вона хоче виразити себе.