Станіслава Романова

Цеглинам у самій основі найважче. Їх часто вважають «низькоранговими людьми», але чомусь саме вони виконують найважчу та найважливішу роботу в нашому світі. Без таких людей уся система нашого існування зруйнувалася б. Проте, на жаль, ні їхня праця, ні їхня заробітна плата не цінуються настільки, наскільки вони того варті.

Чим вищий ранг, тим вища «цеглина».

Як ви вже, можливо, зрозуміли, цим символічним жестом я досліджую класову структуру нашого світу: нагорі — привілейовані, більш вільні; внизу — ті, хто обмежений і стриманий.

Вирази їхніх облич говорять про різні емоції, від байдужості до невдоволення — що, на жаль, відображає потенціал, який дозволяє їм мати їхнє соціальне становище.

Руки, показані в жестах прохання або дарування, натякають на нерівний обмін енергією між тими, хто бере, і тими, хто дає. Це відображає дисбаланс сучасного світу.

Крапельниці, що йдуть від їхніх рук, підкреслюють виснаження ресурсів нашої планети. Земля, пронизана трубками, здається, знаходиться на межі того, що вона може витримати — побита, виснажена та висушена.

Штормове небо — мій улюблений символ у моїх картинах. Воно відображає мою особисту чутливість та тривогу. Воно створює відчуття, що щось назріває…

Над усією цією купою облич я намалював око — символ чогось більшого, що спостерігає за нами. Чи то Бог, чи то Всесвіт, ця «вища» сила спостерігає за нами. І попри всі наші спроби відокремитися від неї або наблизитися до цієї всюдисущої сили через релігію, ми залишаємося далекими від істини.

Квіти — символи краси та надії. Це моя віра в людство. Я продовжую намагатися, обережно, бачити потенціал людської душі в нашому суспільстві.

Гармати фалічної форми з обох боків є метафорою патріархату та його руйнівного впливу. Вони стосуються природи конфлікту та влади.

Це буквальний і навмисно провокаційний жест у моїй роботі — крик:

Чому після тисяч років людського існування квіти досі не виросли в наших душах?

Це моє філософське бачення нас як єдиного цілого.

І ця картина — моя чесна соціальна заява.