Станіслава Романова

Мене звати Станіслава Романова, і я художниця-символістка.

Я народилася в провінційному містечку Лозова, що на Харківщині, Україна. Більшу частину свого свідомого життя я провела в Одесі, місті, яке я обрала серцем і душею. На жаль, через війну мені довелося покинути свою улюблену Одесу у 2026 році та переїхати до Грузії.

Моя історія з мистецтвом почалася в дитинстві. Я рано помітила, що мене тягне до рукоділля, малювання та, загалом, до втілення власних творчих ідей. Саме тому батьки віддали мене до художньої школи. Але тоді це так і не переросло в щось серйозне. Коли справа дійшла до вищої освіти, я обрала зовсім інший шлях — точніше, його обрали для мене батьки: сільське господарство. Існувала поширена думка, що в аграрній країні саме там були гроші, тоді як бути художником вважалося «несерйозним». Я не чинила опір. У шістнадцять років я ще не до кінця розуміла власні бажання і не усвідомлювала, куди насправді хочу йти.

Але чим старшою я ставала, тим сильніше відчувала дивний «голод», викликаний усіма творчими ідеями, які я не могла реалізувати. Щоб якось його втамувати, я малювала на стінах батьківського дому та свого гуртожитку, створювала сюрреалістичні акварельні портрети та брала участь у художніх фотопроєктах як модель. Десь між малюванням і моделюванням я знаходила спокій для своєї душі. Але це все ще було те, до чого я не ставилася серйозно — просто інтерес, хобі, яке я ніколи не вважала особливо важливим.

Переконання, які заважали мені стати тією, ким я хотіла бути, почали руйнуватися після того, як я заробила свої перші гроші на моделюванні.

Уявіть моє щастя: я почала заробляти, займаючись улюбленою справою, почала подорожувати, і з часом той внутрішній «голод» зник.

Я нічого не створювала близько двох-трьох років.

А потім почалася війна.

Відбулася моя перша вимушена еміграція, і менш ніж за місяць я знову почала малювати. Саме тоді народилася картина Fuck War — картина, з якої все почалося. Це була моя політична та людська заява світові. Моя візуальна відповідь на все, що відбувалося навколо мене.

Поступово мистецтво стало моїм інструментом: способом документувати події, говорити про те, що відбувається, і фіксувати свої думки та спостереження.

Відтоді імпульс залишився тим самим, але мої художні інструменти продовжували розширюватися. За ці роки я розвинула свої навички живопису, навчилася працювати з глиною та пап’є-маше, почала вишивати. І я знаю, що це далеко не кінець.

Мені подобається розвиватися в цій галузі, експериментувати з новими матеріалами та відкривати, що я можу творити багатьма різними способами.

Я не знаю — можливо, цей імпульс до творення зовсім не унікальний. Багато людей знаходять себе в мистецтві після важких життєвих поворотів. Але я нарешті зробила більше, ніж просто втамувала той «голод» — кожною фіброю свого єства я відчула, що стала частиною набагато більшого механізму: механізму власної долі.